Любі друзі! Шановна громадо. Зараз я розкажу Вам коротку і не дуже змістовну історію, про один день мого життя. Ніякої моралі в кінці історії не шукайте, ніякої сюжетної лінії не прослідковуйте, нікого з персонажів не пробуйте ідентифікувати, і головне – не їбіте мені мозок своїми «Дюха, ти ганєц». Стандартний буденний ранок. Тепле ліжко, котре треба проміняти на переповнену маршрутку – неминуча перспектива. Сьогодні снідатиму яєчнею. Хтось сьогодні лишиться без яєць. В першу маршрутку ніколи не сідаю – принцип. Заштовхався в другу. Проклятий сімдесят п’ятий маршрут. Як добре, що вдягнув весняну куртку, в зимовій, що в ній був вчора, певні зомлів би. Зомлів би і помер. Та тепер я просто потію. Горнятко чаю, що слугувало ранковим тонізатором, тепер витікає, якогось дідька, в мене з-під пахв. Кому чаю? Ще під’їжджаючи до універу, чую якийсь гомін. Нічого собі! Таки організували мітинг! Є непогана нагода вкотре пропінати фізику. Леонтієвич тепер мене не виграє. Він мене просто вб’є. Вб’є і з’їсть. Я єсть народ, котрого правди сила, ніким покорена ще не була... Йду-но я поближче до епіцентру протестантського вибуху. Чиясь рука висовується з натовпу і шарпає мене за плече. Зараз розвернусь і дам в морду! Ну, тримайся, фашист галімий! Обертаюсь – Сергій. Привіт Сергій. Вибач, що хотів тобі дати в морду. Я думав... А зрештою, я ж тільки думав? А де всі інші? Ти тут давно? Ну як тобі то все? Столиця Австралії? Теорема Кантора? В чєм сіла, брат? Шпрехен зи дойч?... О! Здоровенькі були! Іван. О! Здоровенькі були! Тарас! О! Здорове... То що, може підтримаємо протест? Підемо нажеремось, а? Чудова ідея. Тільки треба наших бабів з собою взяти, а то зараз на пари порозповзаються (вибачте. Любих дівчат необхідно запросити, щоб самі без нас не сумували). І Бал... Вову треба взяти, з Кул... з Саньою. А то знову їм одним енки поставлю за фізику. Коротше, беремо всіх і валимо бухати. Так... Хто що п’є? Ага... Літра Старого Міста... 1715... Ага, Туборг. Що!? То шо таке? Хто замовив Салюте? Шо таке салюте? Добре. Салюте. Дві штуки. Гроші на бочку!!! Руки за голову! Ноги на ширині плеч, мені вистачить. На правий – лівий розрахуйсь... Значить так, любі друзі – є пропозиція поїхати туди, де день студента святкували. Ура! Всі за. Хто проти – тусуйтесь, бог вам арбітр. Гартівня – магазин – їбуди – їбуди – їбуди - пункт призначення. Блін. Хтось зайняв наше місце. Ну нічого. Йдемо шукати собі кращої долі вище в гори. І ось ми тут. Зовсім фігня метрів над рівнем Львова, і які прекрасні краєвиди нам відкриваються... Якась зелена хата... Труба... Ще одна труба... Ще одна зелена хата... Масив бетонних коробок... Залізничне полотно. Краса безмежна. А яка висота... Вниз мабуть довго котився б. Загалом так нічо. А якщо ще й сісти з плящиною Старого Міста над площиною старого міста та й запихтіти якийсь там «вінстон», та й завести думу глибоку, та й відволікатись часом лише на руду бестію в білій накидці, що особливо неповторно виглядає в променях весняного сонця, та й поготів... Я б тут жив. Що за нах? А де Іван. Ой забув. Іван пацан. І Назар пацан. А я? А я не пацан. Я холостяк. Але Іван піндос. Не дам йому пива, якщо прийде. Він мене з тою особою не познайомив. А от Назар не піднос. Він мене з циганкою познайомив, і з Галею познайомив. І з ... ще з кимсь познайомив, вже не пам’ятаю. Мені за нас соромно. Ми зігнали звідси парочку закоханих. Може через нас в них нічого не вдасться. Та нехай. Йдіть топтати траву деінде. А я сидітиму тут. Майже всім весело. Видно, що дехто сюди прийшов просто за стадом. Та мене тепер то мало гребе. Я влив в себе літрак Ст.М-та і мені тепер, як солов’ю. Дівчата стали особливо прекрасні. Шкода, що мене тепер то мало гребе. Ой! Щось нас поменшало. Відразу кидається в очі відсутність рудої бестії. А, забув... Вони носик пішли припудрити. Дивно, чому це називають «припудрити носик»? І взагалі, яке то відношення має до носика? Може я чогось не знаю?... Треба якось над цим добре подумати. О! І Вова пішов носик припудрити. Ну нехай. Йому я вірю. Те що він там робитиме, більш буде схоже на «носикоприпудрювання», ніж у його попередниць. У них це скоріше можна було б назвати «зачіску підправити». Отака-от хуйня, малята. Кого я бачу! Іван! Таки прийшов, гад. Бе-бе-бе! А я тобі пива не дам і не проси. Як знайомив? Як Іра? Опа-чік. Соррі. А я й не чув. Та на вже, тримай... Вова повернуся. Який жах. Абзац. Вова несе впольовані шкірки рудої бестії і її колєжанки. Ти що з ними зробив, падлюка!? Та... Зрештою, мене ж то не гребе, переконую сам себе, хоча ловлю себе часом на думці, що все ж таки гребе. Просто хочеш ти знать, что і гдє проісходіт... Просто хочеш ти знать... Вова, наче Будда, наче якась хрєнь, кришнаїт наче сидить на горбку наді мною. А мене не гребе. Хай сидить. Блін. Таки гребе. Я повзу до Вови. І тепер я лежу біля його ніг. Кінчик палиці торкається моїх сідниць, і я готовий встати і наваляти Вові. Та я обертаюсь і, мружачись, бачу усміхнене лице рудої бестії. В її руках якийсь патичок. Вона говорить щось до мене, але чомусь я того не розумію. Вона мене б’є патичком по задниці. Що тут приховувати? Я ж не якесь там поліно, ясна річ, що мене то збуджує. Хм... Я так зрозумів, це заводить не тільки мене – Сергій, з пасивного спостерігача, перетворюється на активного учасника, він лягає. Біля мене і підставляє свою задницю під удари рудої бестії. Готовий поспорити, її це теж збуджує. Ось ти і показала нам свою душу, сонце з палицею. Йде час. Все більше і більше спостерігачів хочуть приєднатись. Тепер ми вже збуджуємось вчотирьох – я, Сергій, Тарас і бестія. Могутній зад Тараса ніби створений для того, щоб сидіти на моїй кістлявій спині. І що це на мене найшло? Мабуть Тарас відтиснув мені якийсь життєво важливий орган - мені нестерпно боляче стало думати про те, що Вона стоїть, а ми тут на траві борсаємось від її ударів. Я обхоплюю її ногу і пробую підтягнути до нас. Натомість отримаю полкою по руках і волочусь по землі за нею. Тарас приходить на допомогу, і валить самицю з ніг. Самиця підіймається і тріпоче наче спійманий у капкан звір. Я мушу її відпустити. Вічно це не може продовжуватись. Але спочатку маленький психологічний тест – порахуємо вголос до тринадцяти... Ну давай, ти можеш... Я в тебе вірю... Раз –два... Ну давай... Три-чотири... П’ять-шість... Сім-вісім... Дев’ять – десять... Одинадцять – дванадцять. І все, ти вільна. Я ж казав, це просто. Ти вільна, а я переміг. Тест провалений, ти підкорилась. На прощання вона пообіцяла принести більшу палку і добряче мене відлупцювати. Я на то заслуговую. Доречи, я й досі чекаю тої палки! Де вона? Я не забув. Такі речі не забуваю. Ой, щось і я відчуваю потребу «носик припудрити». І я біжу. Якогось дідька за мною біжить Котлєта і кричить, щоб я зупинився. А чорта лисого я тепер зупинюсь! Я ж збігаю вниз якоїсь балки, щоб десь там носик припудрити в унісон з сюрчанням струмочка, що тече на дні. Така собі партія на сопілці в два голоси. Я все ж підіймаюсь і Котлєта мене матюкає, що я піндос галімий, і щоб я такого не робив більше, і що він за мене переживає, і щоб я більше не пив, і щоб не втікав ніколи більше від нього, і щоб батьків слухав, і щоб харчувався регулярно, і зарядку щоб робив щоранку... Заїбав. Нажереться і виховує тут мене, емо... чмо. Ми повертаємось. Руда бестія палить багаття. Сонце, вогонь і її волосся – сонце світить, та не гріє, вогінь гріє, та не світить, її волосся і світить, і зігріває. Та не мене. Мене то не гребе. Поступово провізія перетворилась у пусті пляшки і перспективи тут далі сидіти практичні люди не знаходили. Тому один за одним, вервечкою, наче вівці на високогірній тропі, група спускається з гір на велику землю старого міста. Історія підбігає кінця. Так хотілося б її завершити з мінімальними емоційними затратами, та не вдасться. Отара чекає автофіру, щоб розвезтись по домівках. Неасфальтований тротуар. Споглядання бестії у променях сідаючого сонця. Теплий вечірній вітер розвівав її полум’яне волосся, в яке було вплетена перша весняна квітка. З-за повороту виїжджає автофіра, в якій сидить втомлений фірман. Він наближається до нас, і не збавляючи швидкості, всім своїм виглядом показує нам, що ДЕКОМУ слід негайно прибратись з дорожнього полотна. Але ДЕХТО надто гарно стоїть, щоб зрушити з місця. Споглядання бестії у променях сідаючого сонця. Теплий вечірній вітер розвівав її полум’яне волосся, в яке було вплетена перша весняна квітка. Фіра мчала на повній швидкості і не збиралась збавляти ходу. Пограємо в гру «Хто кого»? Лічені метри відділяють автівку від рудої пустунки... ОСЬ ВЛАСНЕ І ВСЕ. ІСТОРІЯ НА ЦЬОМУ ЗАВЕРШУЄТЬСЯ. ЩО БУЛО ДАЛІ ЗДОГАДУЙТЕСЬ САМІ.
