П’ятниця. День коли здійснюються мрії. День коли студенти приходять на пари з повними торбами слоїків, лотків, брудної білизни і т.д. День, коли після пар на клюмбі можна зустріти найоригінальніші субкультурні комбінації і ситуації. День, коли... ДЕНЬ ПЕРЕДПЕРШИЙ Як і будь-який інший день мого свідомого життя на цій землі, цей день почався зранку. Задзвонив телефон і повідомив мене про неминучий початок кінця тижня. Я був дуже вдячний своєму маленькому другові за те, що він щодня прокидається для того, щоб розбудити мене. Дякую, друже. Нашвидкуруч вдягнувшись, поснідав, чим холодильник був багатий, а багатий він був цього ранку на якусь запечену хрєнь коричневого кольору і характерної форми. Я, зібравши найнеобхідніше у свою кохану п’ятдесятилівтрову торбу, що будучи нічим не наповненою, важить не менше п’ятнадцяти ньютонів, рушив у путь. Покинувши резиденцію своїх родичів, благородна щедра галицька гостинність котрих, от уже третій рік терпить мене у своєму домі, я заткнув вуха навушниками і натягнув на очі широкі копські окуляри і тим самим оптимізував своє сприйняття оточуючого мене світу, звівши його (сприйняття) до мінімуму (міні Му-му). Хоча, признаю, я себе караю за таке от відгородження від світу, дуже караю. Караю за то, що як тільки у моєму житті з’явились ці кляті затички для вух і очей, з під моєї руки не вийшло жодної пристойної статті, повний творчий застій (відстій). І пояснюю я собі тим, що коли все, що ти бачиш, являється виключно у сірих тонах, а все, що ти чуєш, це шум бас-гітари і барабанів, і в кращому випадку голос Горшка, Кіпелова чи то Віктора Морозова – тебе повністю перестають хвилювати речі, які безпосередньо тебе не стосуються. Так, наприклад, замість того, щоб спостерігати за поведінкою пасажирів маршрутки, вивчати кожного окремо і всіх загалом, я тупо монотонно вимальовую в мозку образи того, що долітає до моїх вух з клятих музичних затичок. Навушники звільняють від мислення, і це погано. Погано тому, що ніц не мислячи, я ніц не акумулюю, і коли сідаю за написання чогось получаються суцільний спонтанний експромт, ніякого конструктиву. Не маю сили позбутися такої файної мультимедійної цяцьки, тому буду виробляти якусь багатозадачність мозку, наприклад, таку, щоб музика була лише фоном, призмою, через котру все сприймається, а не повноцінним і повноправним замінником усіх зовнішніх подразників, усієї активної реальності. Менше з тим, я доїхав до універу, може і з стерильним мозком, може і з цнотливою оперативною пам’яттю, але доїхав. Не маю особливого бажання і не бачу ніякого інтересу щодо описання пар, тому перескочимо ці три години і будемо вважати, що вони просто БУЛИ. Далі була проведена традиційна церемонія поїдання моїх канапок і розпивання Майського чаю з надщерблених горняток. Задовольнивши скромні вимоги свого шлунку щодо наповнення останнього чим-небудь я попрямував вбивати час у комп’ютерній лабі. Йшла друга година вбивання часу, коли мій телефон отримав шокуючу меску – Володарка... От уже чого не чекав, так не чекав. Миттєво ноги вкрились інієм, серце почало вовтузитись у мені, наче дикий звір у клітці, спазматичні дрижаки нагло пробігали мною вздовж і впоперек. От уже! Ну ніколи не можу як слід взяти себе в руки, коли стикаюсь з Нею. Чесне слово, на зустрічі з Президентом, я поводив би себе невимушеніше. А зараз тупо сцяв по колінках кип’ятком, ніби сурікат галімий, що подивився в очі кобрі. І всього лиш від мески, якої я навіть ще не читав. Прочитав. Ноги в руки, і я вже біжу на клюмбу. Де ж вона? Де? Так: хіпарі, готи, емери, скейтери і ботани, програмери і батл-тейкери, Вова, Тарасік, Сергій, СергійТарасікВова, журналісти і онаністи, альпіністи і націоналісти, філателісти і сатаністи... Сатаністи! Ось вона. Вся в шкірі. Навіть в двох шкірах – в одній своїй, ніжній пурпуровій, місцями пошрамованій і пошмарованій, та від того не менше солодкій і шовковій, бажаній і бажанній, та в інший – чорній до блиску, чорній, наче сьоме коло пекла, хтива чорнота якої підкреслює контури тіла, що за довершеністю будови може посперечатись лише зі скрипкою (зіграти б на цій скрипці якусь симфонію, повірте я вмію, принаймні смичок маю). Ця посмішка може вбити. Цей погляд може спопелити. Цей дотик може запалити. Одним словом, те, що я й досі живий – безглузда випадковість, похибка в прорахунках смерті. Вітання, обійми – все як має бути. Правда я зовсім спантеличений, вибитий з колії – плету якийсь брєд про банани, про шоколадки, про блін... йой... типу цього... Хвилююсь не на жарт. І всьо через то, що я вважав надто банальним сказати: як я все ж радий Тебе бачити. Пропоную піти десь впасти, типу, в ногах нема правди і все таке. Правда в дупі. Поступово прихожу до тями, вже не стріляю короткими необдуманими речення, часом безглуздо мовчу і дивлюсь на Неї, придивляюсь до губ, волосся, шиї, пробую втягнути носом Її аромат, потім перевожу погляд на людей, що метушаться десь там, на клюмбі. Поступово перехожу наступ і пробую жартувати, кинувши в хід десант, що підло чіпляється за кожне слово, за кожен факт, спотворює його і нагло переадресовує назад. Я страшный человєк! З етичних міркувань не буду вдаватись подробиці розмови Рай земний не може тривати вічно. Ми підіймаємось і прямуємо ще хвилини дві разом, потім прощаємось розбігаємось. Обіцяємо один одному бачитись частіше і все таке. Фіг то правда! Попередня наша зустріч була от уже чотири місяці тому, потім Вона зникла з мого життєвого простору, абсолютно спаливши за собою всі мости. І от, друге пришестя, воскресіння, бляха муха. Ну не можна чисто фізично з таким людьми (ой ледь не забув – людиною цю особу слід називати чисто умовно, це якась вища форма життя, щось типу янгола чи там чупакабри якоїсь) зустрітись. Це те саме, ніби джек-пот зірвати в лотерею двічі – теоретично можливо, практично майже немає шансів. Я зайшов до універу і за мною остаточно зачинились двері Раю. Але саме тепер починається блаженство. Гормон щастя змастив стінки судин, від чого кров у жилах струмує з божевільно швидкості. Думки лише позитивні, оптимістичні, аж солодкі на смак. Це я назву ейфоричним затьмаренням свідомості. Саме так, затьмаренням. Тому, що мене тепер нічого не гребе: не гребе те, що через годину треба до репетитора йти, не гребе, що в потязі треба буде п’ять годин ковбаситись, не гребе навіть те, що в Гітлера сьогодні день народження, не гребе, що наступного разу я Її зустріну, мабуть, в місяці так серпні (хоча ні, цей факт мене не хило засмучує, але я буду боротись). А далі був репетитор – дефрагментація мого мозку, ущільнення збереженої інформації з подальшим дописуванням в кінець стеку нової.
НУ СКАЖІТЬ МЕНІ, БУДЬ ЛАСКА! ЯКОГО ХУЯ Я НЕ МОЖУ ДОПИСАТИ ДО КІНЦЯ! ЯКОГО ХУЯ МЕНЕ ПРЕ ПИСАТИ ПРО НЕЇ, ПРО НАС, І ЗОВСІМ НЕ БАЧУ ІНТЕРЕСУ В ОПИСУВАННІ ДНЯ, КОТРИЙ В ПРИНЦИПІ: А) ПРИНІС МЕНІ ДЕКІЛЬКОХ НОВИХ ДРУЗІВ; Б) ПРОВІВ Я ЙОГО В КОМПАНІЇ ДЕКІЛЬКОХ ДОБРИХ СТАРИХ ДРУЗІВ; В) І ВСЬО ТАКЕ... ЧОМУ? МОЖЛИВО ЦЕЙ НАСТУПНИЙ ДЕНЬ НІЧОГО МЕНІ АЖ НАДТО ВРАЖАЮЧОГО НЕ ПРИНІС? МОЖЛИВО ПРОСТО В ЖИТТІ НЕ ВИСТАЧАЄ СЕКСУ, ТАКОГО СОБІ СОЛОДКОГО НАПОВНЮВАЧА? АЛЕ ЗНОВУ Ж ТАКИ, ТАКЕ КОНТР-ПИТАННЯ: ЧИ МОЖНА НАЗВАТИ ПОВНУ ВІДСУТНІСТЬ «ЧОГОСЬ» НЕСТАЧЕЮ «ЧОГОСЬ»? НЕХАЙ. АБСОЛЮТНА НЕСТАЧА. ГАРНО СФОРМУЛЬОВАНО.
