Середа. Ось я і у повернувся у Львів. Подорож довжиною у чотири дні офіційно оголошую завершеною. Субота, неділя, понеділок, вівторок... І, як завжди: ДЕНЬ ПЕРЕДПЕРШИЙ. Встаю з ліжка. Знімаю з комп’ютера вінчестер і замотую його (вінчестер) в футболку. Кладу цей клунок у рюкзак, де вже спочивають: чорні брюки, дві художні книги, і декілька зошитів. Хвилини дві йде на приготування канапок. Сніданок, зубна щітка, плеєр в вуха і окуляри на ніс. Маршрутка. Загалом досить позитивний день получився. Почалося все десь о пів на другу дня, коли я, весь сонячний і усміхнений виповз на не менш сонячну клюмбу з метою розшукати якусь споріднену душу, а, точніше, тіло для проведення щоденної церемонії поїдання моїх канапок. І де ж ви, в біса, всі ділись, любі друзі? За нормальних умов вже б у чергу ставали, а коли я сам шукаю, з ким би поділитись, всі мов під воду провалились (під вогонь або навіть під мідні труби?). Так-от... Хочу сказати, що добре мати багато знайомих. Андрій – шалено усміхнений і щиро радий мене бачити, тусує в мою сторону з деякою привабливою особою. «Привіт, Андрій!», - кажу я. «Привіт, Андрій!», - каже, Андрій. «Слухай, Андрій», - продовжую я: «Не бажаєш скоштувати моїх канапок?». «О, Андрій, до речі, познайомся – це Аня. Аня, це Андрій. Андрій – Аня, Аня - Андрій», - каже мені Андрій і шкіриться всією своєю білою гвардією. «Аня, не бажаєш скоштувати моїх канапок?» - «Ой, Андрій, ти знаєш, я навіть не знаю... Андрій зараз йде стригтись і я йду з ним». «Андрій, я ще раз питаю, ти НЕ БАЖАЄШ МОЇХ КАНАПОК?» - «Ну, добре, йдемо. Поїмо твоїх КАНАПОК, Андрій». «А де будемо їсти?» - вклинюється у нашу серйозну чоловічу розмову створіннячко на ім’я Аня. «Всередині!», - відрізаю я, і ми рушаємо. Чаювання, глямурні розмови, кожному по 0,66666... канапки. Таким чином ми згаяли півгодини спільного часу, і, досхочу насидівшись, пошкандибали на вихід. Ззовні Аня і Андрій виглядали досить навіть злагоджено (взаємодоповняльно, чи що?) і, перш ніж потусувати куди-небудь з ними, я вирішив перестерегтись і запитати, чи не заважаю, я, бува, їм. Натомість вони лише мило посміхнулись і відповіли, що вони всього лиш однокурсники. Я хотів був продовжити свої мову, типу, воно одне іншому, як би, не заважає, та нехай... Нехай вони лише однопоточники. А я лише однокурсник-іншофакультетник. Така-от незвична комбінація повернула за ріг універу і попрямувала невідь-куди. Йдучи, Андрій і Аня спілкувались про всілякі-там чагарники, що ростуть у Південній Америці, про колібрі і тривалість мезозойського періоду, одним словом, справжні гуманітарії, ненависть до котрих мені ось уже другий рік пробують привити на факультеті прикладної математики та інформатики. Наша трійця заходить до буржуйського музичного магазину, на полицях котрого, здавалося б, є все. Андрій відразу втупився в полицю з західним роком, Аня пробує знайти FlyzZ’y. Я ж плентаюсь туди-сюди, оскільки не маю ні найменшого бажання щось тут купувати. За п’ятнадцять хвилин ми виходимо з магазину з пустими руками і йдемо по проспекту свободи з півночі на південь, і, пройшовши метрів сто, зупиняємось – Андрій сідає на маршрутку і від’їжджає на Сихів. Я узгоджую відсутність своїх планів з планами Ані і приймаю рішення йти разом з нею (за нею). Ми відвідуємо фотовиставку, що на вулиці Банковій, Анна дає вичерпні коментарі до розміщених там світлин, чим вкотре засвідчує широкий обсяг своїх зацікавленостей. «Прикольна ти людина, Аня», - подумав я і промовчав. Пам’ятаю як рік тому я спостерігав Аню учасницею театральної вистави. Так получилось, що я аж тричі був свідком тієї вистави, бо ходив за компанію з Іваном, котрий в свою чергу ходив подивитись на свого брата (вищезгадуваного Андрія, доречи), котрий виконував головну роль у виставі. Як я вже казав, я тричі був глядачем вистави: вперше я був на генеральній репетиції перед виступом в Студентському Клубі, вдруге – власне, на самому виступі і втретє у кафе-клубі «Лялька», де театральна команда Ані (якщо не помиляюсь, вона тим всім керує) виступала в рамках фестивалю «Драбина». До чого я це веду?.. А! Згадав, я хотів сказати, що на сцені Аня тоді мені здалась людиною, що зловживає стервоїдами, тобто стервою. Тоді б я нізащо не погодився б спілкуватись з нею, я її попросту боявся. Виявляється, тоді вона дуже гарно перевтілилась, просто чудово ввійшла в роль. Телефонний дзвінок обриває наше блукання – до неї дзвонить її хлопака і викликає її на здибанку десь на Левандівці. Ну нехай, щастя Тобі, хлопче, що здибається зі своєю малою на Левандівці, мабуть ти справжній романтик. Ми йдемо до універу, де чекаємо на тролейбус дванадцятку, що і повезе юну леді на романтичне побачення у такий неромантичний район. Стоїмо. Чекаємо. Мушу сказати, хвилин двадцять чекали тролейбусу. Обговорювали теорію глобального гоніва, кисневі маски для картоплі і ще кілька суміжних з наукою тем. Біля нас проходить моя знайома, теж Аня. Стоячи між обома Аннами, я кажу першій, що загадую бажання і пояснюю їй, що ту іншу дівчинку звуть, як і її. Відразу нагадую їй, що вона теж мала чудову можливість загадати бажання, гуляючи у компанії двох Андріїв. «Як!? Тебе теж звуть Андрій?!» - «!?...». Дивні якісь вони, ці всебічно підковані дівчатка, дуже дивні. Цікаво, про що вона думала і чим слухала, коли я відрекомендовувся? Але таким солодким створіннячкам, як вона, дозволю називати себе хоч Афанасієм, аби лише це їм буде приємно. Я іще раз відрекомендовуюсь, ми ніби заново знайомимось і приїжджає її тролік. Я тисну її тендітну ручку і йду геть.
Так-от – йду я собі геть, йду... І потрапляю на клюмбу. І уявіть собі: Назар, Тарас і Сергій стоять собі, про щось щебечуть. «Вапап!», - кажу я їм. «Воістину вапап!», - відповідають вони мені у три голоси. Стоїмо. Назар розповідає про щось дуже цікаве. Тарас слухає і часом лише: «Ну та... Ну та...». Сергій навіть не «піддакує» - просто слухає. Явно, що їх зараз хвилює ще щось. Скоріше всього, вони вже подумки в Карпатах... А, точно, забув сказати – моя група у складі восьми представників планує здійснити незабутній вояж у найближчі вихідні у найближчі гори. Ф-а-к о-ф, що по-китайськи означає щастя вам. Повірте, я аніскілечки не заздрю – мене теж чекає незабутня подорож маршрутом Львів – Ковель – Нетішин – Ковель - Львів. Можете взяти карту і переконатись – непоганий гак получається. Двадцять годин в дорозі, як-не-як. Назар пропонує піти на пиво. Why not? – відповідаємо ми йому і рушаємо. Пункт призначення – «Кальчо», піцерія на вулиці Підвальній, чи десь там. Точно можу лише сказати, що зайти до неї можна, якщо йти туди, куди показує бронзовий Федоров великим пальцем правої руки. Доходячи до Підвальної, Тарас заявляє, що вони з Сергієм домовились зустрітись з дівчатами: Вікусею. Танею та Рудою Пустункою, щоб обговорити меню продуктів, котрі необхідно взяти з собою в гори. Ось ви і розколись, ось і справжня причина вашої глибокої задуми. «Чєл, забєй!», - каже йому Назар. «Та нє, так не можна, ми ж з ними домовились і все таке...», - відповідає Тарас. Зійшлись на тому, що коб’єт треба повідомити, що ми в Кальчо, нехай приходять і там складемо довбане меню. Тарас набирає номер Пустунки, і Та ніби погоджується подарувати нам свою присутність, говорить, що буде за кілька хвилин. Кілька в томаті... Ой... Кілька хвилин проходить, і з табору святої трійці надходить інформація, яку слід розуміти, дослівно: «В дупі ми вас всіх мали, хочете нас побачити – шукайте, ми нікуди не хочемо йти». За справу береться Назар і за хвилину, ввічливою розмою, застосувавши мінімум дипломатичних здібностей, виманює кобіт до нас. «Добре, зараз будемо». Зараз вже давно минуло і Тарас знову дзвонить. Зі слухавки доноситься: «Я повторюю вдруге: мали ми вас в глибокій чорній дупі, ми нікуди не підемо». Хм... Якби мені не було б то все по-барабану, я б образився. Тарас, здається, вже смертельно ранений таким несправедливим відношенням до своєї особи. Сергій переварює інформацію і холоднокровно чекає продовження спектаклю. «Напевно, мій хід», - подумав я. «Якщо гора не йде до Могомеда, Могомед піде і наваляє горі», - формулюю я свою думку. Здається, мене зрозуміли, оскільки ми четверо вже підіймаємось вгору по сходах біля Порохової Вежі. Білі кам’яні леви, всіяні ластовинням кольору моху, спостерігають за сонцем, що вже помаленьку багряніє, внаслідок зближення з горизонтом. «Бетонні ж бо ваші голови, що ви думаєте собі тут от уже котре століття? Ок, можете не відповідати...». Теплий приязний день, що плавно переходить у вечір. Дрібна комашня і пилок цвіту ясенів носяться в м’якій безвітряній повітряній масі. Молоді пари прогулюються алеєю парку. З дитячого майданчику доносять крики радості і блаженства. І ось вони – троє в каное, мирно сидять собі на травичці і дійсно – формують продуктовий кошик для походу в гори. «Сосиски, майонез, кетчуп, помідори, огірки, сир, цибуля, свіже м’ясо, чай, фрукти, одноразовий посуд, макарони, хуйня-майня...». «А-а шо-о-о? Ми любимо-о-о шоб було-о комфо-о-ортно-о...», - чи якось так відповідають на дикий істеричний сміх Назара дівчата. «Ну-ну», - подумав я і промовчав. Коли я ще був студентом Першого курсу, дуже популярною у ті часи була думка: «Наша група сама ДЕБІЛЬНА, підбір кадрів найгниліший на потоці, всі уроди і так далі. Типу-от КОТЛЕТА – алкоголік, Тарасік вічно ображений на всіх, Дармограй вічно чеше, Новояворівськ – ваще якісь «своєріднІ», м’яко кажучи, дівчата - ТЕЖ ЯКІСЬ НЕ ТАКІ, про існування Павлова в нашій групі можна лише здогадуватись, А Лось – галімий староста і т. д.». Вибачте, якщо когось пропустив, а, власне, себе, бо не знаю які недостатки в мені публічно обговорюються. Але що я з часом зміг збагнути, так це те, що у нашій пістрявості і є наша неповторність, і слід цінувати кожну мить проведену разом, за однією партою, в одні аудиторії, бо ми неповторні і НЕПОТВОРНІ, БО МИ СКОРЕНЬКІ І ПОДГОРНІ, БО МИ КОСТЮКИ І КОВАЛИКИ, ЗОМЧАКИ І ВЕРЕЩАКИ, ОЛІЙНИКИ І ОЛІЯРНИКИ, ЛОСІ І ВОВКИ, ми ідіоти і розпіздяї, ми інтілігєнти і алкоголіки, ми група, і пора це усвідомити. ПМС – я люблю Вас. Що було далі – стисло. Назар забирає у дівчат їхні сумочки, чим змушує підкоритись і скласти нам компанії у пивуванні. Пиво у Кальчо немає, у Дзизі теж. Надалі кількість точок, де закінчилось пиво, або відділ з алкоголем не працює, або продавець «відійшов» можна перелічити лише задіявши всі наявні пальці рук і ніг. Щастя прийшло аж у мінімаркеті Жираф. Потім було пивуваня, горіхування, і прощання з Назаром під стінами універу, де він сів на славнозвісну дванадцятку. Потім невідь-звідки і невідь-куди з’являються і покидають нас якісь ліцеїстські друзі Тараса і Пустунки, котра, бідненька, розчервонілась від щедрого квітневого сонечка. За деякий час на сцені з’являється Іван – ейфоричний, неспокійний, з вічно-незатикающимся ротом він мені здався якимось дивним. Поява Івана була приурочена моєму зникненню: на годиннику було 19:10, коли я почав замислюватись «Чому я не сокіл, чому не літаю?», оскільки вже у 19:43 на тринадцятому пероні головного вокзалу відбудеться відправлення потягу номер шістсот шістдесят шість маршрутом Львів – Київ. Дивним чином у мене прорізались крила, і вже за п’ятнадцять хвилин я був на вокзалі. А далі була п’ятигодинна поїздка. І я вдома.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ Дев’ята ранку. Сам вдома. На столі знаходжу записку з приблизно наступним змістом: «Організуй грядку так, як тобі пояснив тато». Пробую згадати коли це мені хтось щось пояснював. І все ж згадав. Поснідав канапками з сиром. Вийшов на вулицю, вдихнув на повні груди і подумав собі: «Як все ж пиздато в нас ковельщині...». В повітрі ширяли і божевільно кричали якісь болотяні птахи, десь завивав дурнуватий пес, на горизонті, за чагарниками і затопленими луками виднівся довжелезний товарний потяг, що щезав на туманному обрії. Фруктові дерева під будинком рясно зацвіли і кожен порив вітру створював ефект класичного японського мотиву. Здавалося, десь тут повинен зараз сидіти якийсь старий пердун у шовковому халаті і вимальовувати ієрогліфи. «Як все ж у нас на ковельщині пиздато...». Я вдягнув батькові кирзаки, роздягнувся по пояс, на голову намотав футболку, з якої получилась досить пристойна бондана. Граблі в руки і пішов. Працюючи на землі, чи то від охмеління красою природи, чи то від сплеску генетичної пам’яті, я збагнув, що відчуваю себе просто чудово, такої бадьорості, такого припливу фізичних і духовних сил я не відчував вже давно. У ці хвилини я був впевнений, що мені нічого більше не потрібно в житті – прокидатись оттак самому, коли ніхто від ранку не дохарює мене, коли сам собі готую сніданок і сам вибираю час для роботи, а потім працюю на рідній землі, знаючи, що мене ніхто не контролює і не підганяє – блаженство, справжній кайф. Після обіду я був вільний аж до самого вечора, тому пішов відвідати злачні місця: братів Пшуків, Борю і його кімнату, що є Резиденцією Розпусти, і Казку – субкультурний underground-центр Ковеля. Відверто кажучи, я мало, що зміг запам’ятати з другої половини дня. Пам’ятаю, що був в Борі, дарували йому в честь його минувшого дня народження вісім пляшок пива. Доречи, на рахунок пива – хтось мені пояснить в чому фішка: чому в Ковелі на вокзалі Львівське Преміум вартує 1 грн. 65 коп., а у Львові, звідки, по ідеї, його везуть воно коштує не менше 2 грн 20 коп? ЧОМУ? Менше з тим, мене така цінова політика влаштовує. Як бонус до подарунка, я запрезентував йому тритона, котрого піймав працюючи над організацією грядки. Тварюку в честь мене назвали Дюха. Правда виявилось, що бідненький зовсім не вміє плавати, бо як тільки ми закинули його в акваріум, він стрімко пішов на дно вверх пузом. Довелось рятувати дурненького. Далі якась біла пляма пам’яті. Тепер у кімнаті шумно – до Борі притусували якісь дівчатка. Троє юних створінь закидаються на диван. Взнаю одне обличчя – одна з них влітку якось попала під приціл моєї фотокамери. Я відзнайомився зі всіма. Представився Андрієм. Мене відразу розкусили, що я не зовсім Андрій, а Дюха, той, що Кузя. От-уже Морфа. Певно це вона щось маленьким про мене говорила, це ніби і зручно, коли не треба представлятись, але тоді не знаєш з чого почати розмову. Та нічого, всеодно дякую Морфочці за ПІАР. «Рєклама – двігатєль прогрєсса!». От і всьо. Я пішов. Мені пропонували долучитись до оргії, та я ввічливо відмовився. Браття Пшуки теж покинули Бастіон Розпусти і пошкандибали додому.
ДЕНЬ ДРУГИЙ Сьома година ранку. Мене будять і змушують снідати. За півгодини ми повинні виходити з дому: я з мамою вирушаю до брата у Нетішин на відмічання днюхи його другої половинки, Віри. Поголився, почистив зуби, причесався, вдягнув попрасовані штані, взув напастовані шкари, вдягнув свої широкі копські окуляри – прикинувся інтелєгєнтом, одним словом. Стоїмо з мамою на зупинці і чекаємо маршрутки на вокзал. Біля нас сидять якісь уйобки, явно з бодуна і пруться сатанинським сміхом. Іржуть, наче дикі звірі, і поглядають часом на мене. Скоріше всього вони зранку похмелялись якоюсь дуже забійною травою, чесне слово. Був би сам, мені було б зовсім фіолетово на цих піндосів, та оскільки я тут стою з матір’ю, мене це не на жарт почало нервувати. «Ей, лєйтінат Каломба... Хі-хі-хі... Бу-га-га-га... У-га-га... Каломба... Такій сєрьозний... А-а-а-хі-хі-ха-ха-га-га...». Я, як справжній інтілєгєнт, вдаю що то не до мене. «Ти пасматрі какой он крутой, настаящій Каломба-а-а-а-а га-га-га...». «Всьо, заграли! Йду пиздити...». Підіймаю з землі пляшку з-під Оболоні Світлої і хуярю одного по голові. Мама остовпіла. Той інший пробує встати, та лівим хуком отримує в щелепу, здається прикушує язик. «Лейтенант Коломбо ніколи не ходив в чорних окулярах. І нікого не пиздив», - кажу я і сідаю з мамою в маршрутку, що під’їжджає саме до зупинки Мама каже, що я псих і ніжно цілує мене в чоло. Нє, чесне слово, так все б і було, якби мене не зупинила мама, коли я сказав: «Всьо, заграли...».
А потім потрапляємо на вокзал, звідки о восьмій двадцять чотири за київським часом відправляємось сімферопольським потягом до станції Кривин, а потім на таксі до славного міста атомників, Нетішина. П’ять з лишнім годин в потязі. З собою в дорогу взяв почитати щось з домашньої бібліотеки. Бальзак «Втрачені ілюзії». Нє асіліл. Много букав. На станції Кривин нас уже чекало таксі, що через затримку потяга на десять хвилин, здерло з нас додаткові три гривні. За якихось десяток хвилин ми уже бачимо бетонний монумент з вертикальним надписом «НЕТІШИН». Ще за п’ять хвилин ми уже були в Романа вдома. Роман винаймає двокімнатну квартиру у центрі міста (хоча, в Нетішині не центра немає - це настільки компактне поселення, що там куди не плюнь, всюди центр) і паралельно стоїть в черзі на державне житло як молодий спеціаліст. Стоїть у черзі він от-уже десь рік п’ятий і просунувся у списку на пунктів теж приблизно п’ять. Отже за моїми підрахунками, взявши до уваги його порядковий номер у списку, досить скоро він матиме власне житло. Що таке триста років у глобальному розумінні? От і я кажу: «Вже скоро, вже зовсім скоро...». Місто Нетішин – це прекрасне глямурненьке містечко, де всі слухають R’n’B, п’ють оболонь і жеруть чіпси. Саме так, люди дуже позитивні: п’ють оболонь, слухають аренбі і жеруть чіпси – живуть в своє задоволення, коротше. Оскільки практично у кожній сім’ї є хтось, хто працює на Хмельницькій Атомній Електростанції, то ціла «нетішинська цивілізація» живе за рахунок цього підприємства-гіганта. Інша індустрія у місті зовсім відсутня, окрім індустрії розваг і торгівельної промисловості: кафешки, піцерії, салони-казино, кіоски, базари і базарчики, супер- і міні-маркети. І все це втіснено на території, котру по периметру можна за години півтори обійти, а по діаметру - за хвилин 15-20. І ще одне цікаве спостереження – у місті практично немає старих людей. Якщо у Львові, чи, скажімо, у Ковелі є якась переповненість бабцями і іншими істотами в хустках, кедах і пальтах, то тут за півдня мною було помічено аж один схожий об’єкт, що виходив із супермаркету, з повним кошиком продуктів. Таке-от це місто, Нетішин. Не буду описувати тієї п’янки, котру мені довелось пережити ввечері, не буду описувати тієї безсонної ночі, котру я провів за компом, дорвавшись до халявного інету, не буду описувати
ДЕНЬ ТРЕТІЙ відсутність бодуну на ранок наступного дня. Не описуватиму навіть дорогу додому тим ж сімферопольським потягом того ж ранку. Можна написати лише про вечір того дня, дня третього. О годині шостій вечора я потрапив до Борі додому. Акваріум і Дюха, котрий уже навчився плавати, після того як прожив день у трилітровій банці. Боря і Морфа, що лижуться біля мене на дивані. Морфа приїхала з Руйнації і зараз просто світиться від радості. Я так за неї радий, так радий: усміхнена дівчинка, вся в чорному і з очима-прожекторами, чудовою щирою посмішкою, зараз їй добре. Браття Потішуки приїхали з Руйнації кілька годин тому і відразу пішли додому відсипатись. Йванко теж в захваті – вперше на такому серйозному фесті. Мрії здійснюються! Десята година вечора. Мені треба йти. Морфа встає з Борі і йде зі мною садити мене на маршрутку. Довбаного транспорту довелось чекати півгодини, за які ми встигли обговорити кляте майбутнє, поговорити про мрії, цілі життя і т. д. Я вкотре переконуюсь, що Морфочка класна людини, чому ми познайомились лише минулого літа? Всьо. Я вдома. Мене матюкають, за то, що запізнився майже на годину. Вечеряю і в люлю.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ На день четвертий вже давно було заплановано вспахування неприступного суглинку, щасливими землевласниками котрого, є мої батьки. Нє, серйозно, за відсутності вологи, грунт перетворюється у слабенький бетон, але бетон. Робота з такою землею вимагає досвіду поводження з каменоломним устаткуванням. Не буду вам про весь той гон розказувати, як би там не було, та до третьої години справились і пішли додому. Десь о п’ятій я покинув резиденцію батьків і поїхав до Братів Пшуків. Те, що я побачив, зайшовши до вітальні, виглядало приблизно так: справа стоять барабани, бас-бочка з педаллю, тарілки, і за всім цим сидить Йванко з паличками. Пшук лежить на дивані, натягнувши на голову навушники, читає Трохи Пітьми, що сьогодні я в нього мушу забрати. Тепер Йванко - барабанщик поки-що неіснуючого ковельського гурту. Такий факт я сприйняв з лукавою посмішкою і прокоментував: «Ще однією отстойною групою стане більше?». Йван образився. Надто близько до душі то сприйняв. А я, мабуть, надто жорстко потоптався по його мрії. Та нехай, я буду тільки радий, якщо він мені доведе, що я помилявся. А поки-що: «Ще одним галімим гуртом стане більше». Тепер у вас буде плюс один стимул утворитись і прогресувати, щоб попустити злого Дюху. А потім ми пішли до Борі, де акваріум і Дюха, котрий уже навчився плавати, після того як прожив день у трилітровій банці. Боря і Морфа, що лижуться біля мене на дивані. У кімнаті знову шумно, притусували Коляка, пиво і та ж дівчинка з фотографії, що я її влітку сфотографував, і бачив у суботу тут ввечері. Пробуючи читати думки Борі, у голову лізуть рядки Цоя: Мой дом был пуст, Теперь народу там полно. В который раз Мои друзья там пьют вино, И кто-то занял туалет Уже давно, разбив окно. А мне уже, признаться, Все равно.
На жаль, кожна оповідка має кінець, а кожен студент повинен ходити на пари, тому я пішов додому, щоб наступного ранку поїхати до Львова, міста гріхів, і знову влитись в сірість студентських буднів, що час від часу набувають кольоровості від пива і дешевого вина.
Середа. Ось я і у повернувся у Львів. Подорож довжиною у чотири дні офіційно оголошую завершеною.
